Коментарі - Окремі питання судових спорів з банками по кредитних договорах: комісія і пеня.

Окремі питання судових спорів з банками по кредитних договорах: комісія і пеня. Як захиститись від зловживань з боку банків.
 
03 серпня 2013 року Кременчуцький районний суд Полтавської області постановив рішення по справі №536/277/13-ц за позовом ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» про стягнення заборгованості за кредитним договором від 20 грудня 2007 року, яким стягнув солідарно з відповідача – позичальника та одного з поручителів 25 675, 96 гривні простроченої заборгованості по кредиту; 84 685, 28 гривні заборгованості по відсоткам; 363 623, 36 гривні, які на думку банку та суду, підлягали достроковому поверненню; 303 696, 92 гривні пені, а всього на суму 777 681, 52 гривні.
 
Відповідач, заперечуючи проти позову, як слідує з рішення суду посилався на те, що вказані договори (прим. – кредитний договір та договір поруки) були укладені на вкрай невигідних для відповідачів умовах, фактично вони не отримували ніякої користі від кредитної угоди, а в разі несплати позичальником несуть великі матеріальні збитки , при укладенні договорів , що стосуються майна, не враховано інтереси дитини та інших членів сім`ї, про що працівниками банку не було попереджено. Згода інших членів сім`ї при укладенні договору поруки банком не отримувалася.
 
Дивуюсь, як, з такою «позицією захисту», відповідач не заявив зустрічний позов про визнання кредитного договору безпонтовим.
 
Суд не взяв до уваги «доводи» відповідача, послався на обов`язок позичальника сплачувати кредит за графіком, встановлення договором відповідальності за прострочення у вигляді пені та право банку, передбачене умовами договору, вимагати повернення кредиту достроково у разі порушення позичальником своїх зобов`язань, і задовольнив позовні вимоги банку.
 
04 грудня 2013 року апеляційний суд Полтавської області своєю ухвалою частково скасував рішення суду першої інстанції та постановив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог банку, в частині стягнення з поручителя.
 
26 березня 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ своєю ухвалою постановленою за касаційною скаргою банку скасував ухвалу апеляційного суду і залишив в силі рішення суду першої інстанції.
 
В інших справах за позовами банків про стягнення заборгованості по кредитних договорах, суди також відкинули заперечення відповідачів проти позову або відповідачі взагалі проти позовів не заперечували.
 
24 березня 2010 року Кременчуцький районний суд постановив рішення по справі №2-264/10, яким задовольнив позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» про стягнення заборгованості за кредитним договором від 27 серпня 2008 року про надання кредиту в 5 000, 00 гривень на загальну суму 17 971, 11 гривні, яка складалась з 2 085, 00 гривень простроченої заборгованості по кредиту; 1 526, 23 гривні простроченої заборгованості із комісії; 1 554, 51 гривні простроченої заборгованості по відсоткам; 130, 41 гривні простроченої заборгованості по відсоткам; 2 637, 00 гривень, які на думку банку та суду, підлягали достроковому поверненню; 125, 00 гривень, поточної заборгованості по кредиту; 10 212, 95 гривні пені.
 
 
Відповідач - позичальник, заперечуючи проти позову, як слідує з рішення суду, посилався на те, що не згідний з нарахованою Банком пенею, так як знаходився у скрутному матеріальному становищі у зв'язку з незначною заробітною платою на підприємстві, де він працює та знаходженням на його утриманні малолітньої дитини, з рештою позову погоджується.
 
Цілком природно, що після визнання по суті відповідачем – позичальником позовних вимог, суду нічого не залишалось крім, як задовольнити позовні вимоги банку.
 
28 квітня 2010 року Кременчуцький районний суд постановив рішення по справі №2-194/10 яким частково задовольнив позовні вимоги ПАТ «Банк «Фінанси та Кредит» про стягнення заборгованості за кредитним договором від 15 січня 2008 року і стягнув з відповідача 16 607, 89 гривні.
При цьому сума позову становила 27 422, 87 гривні і містила, зокрема, вимогу про стягнення пені в розмірі 16 814, 98 гривні. Проте суд зменшив розмір пені до 6 000, 00 гривень.
 
Відповідач - позичальник, заперечуючи проти позову, як слідує з рішення суду посилався на те, що 18 грудня 2008 року звернулася до банку з пропозицією списати нараховану пеню, зменшити платежі та надати кредитні канікули, а оскільки відповіді не отримала вважала свою пропозицію банком прийнятою пеню списаною, заборгованість реструктуризованою. Також заперечувала проти нарахованої пені вважаючи її не справедливою.
 
Також судами були задоволені аналогічні позовні вимоги банків у справах
№2-318/10;
№536/2130/13-ц;
№536/265/13-ц та інших.
 
 
Вказані вище справи об`єднує, з одного боку, непропорційно великий, відносно загальної суми кредиту та розміру простроченої заборгованості, розмір штрафних санкцій, значні суми комісійної винагороди, дострокове стягнення значних сум наданого кредиту, а з іншого – доволі пасивна позиція відповідачів, які практично не оспорювали вимоги банку.
 
Чи була у відповідачів, по згаданих справах, можливість захистись від вимог банку, і, які, із встановлених законодавством правил, варто було використати для захисту інтересів позичальника?
 
В ході розгляду судами наведених справ відповідачі повністю залишили по заувагою, що спірні правовідносини могли регулюватись Законом України «Про захист прав споживачів», який встановлює підвищені гарантії захисту прав громадян у взаємовідносинах з банками, а на банки покладає додаткові зобов`язання.
 
Так, під час розгляду вимог споживача, відповідно до ч. 2 ст. 11, ч. 9 ст. 15 Закону України «Про захист прав споживачів», необхідно виходити з припущення, що у споживача немає спеціальних знань про властивості та характеристики продукції, яку він придбаває. Нечіткі або двозначні положення договорів із споживачами, відповідно до вимог ч. 8 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів», тлумачаться на користь споживача.
 
Також при розгляді вказаних справ не використовувалось законодавство, яке регулює банківську діяльність, яке встановлює чіткі межі для проявів «свободи договору» в банківській інтерпретації, загальні принципи цивільного права та положення про недійсність правочину.
 
Позовні вимоги банків складаються з різних видів нарахувань: суми основного боргу, процентів за користування коштів, пені, комісії тощо. В кожному випадку необхідно з`ясувати, чи відповідає кожен конкретний вид нарахувань вимогам закону, кредитного та інших договорів.
 
Після ознайомлення із змістом наведених судових рішень, можна припустити, що відповідачі мали підстави для заявлення зустрічних позовів про визнання недійсними умов про сплату комісії та умов, які передбачали позичальником сплату пені. Хоча, безумовно, лише по тексту судового рішення категорично стверджувати про наявність підстав для заявлення зустрічного позову в кожній з наведених справ неможливо, оскільки рішення не містять повних даних про всі умови договору та докази у справі.
 
Для з`ясування можливості визнання недійсною умови про сплату комісії необхідно в першу чергу звернутись до основних вимог законодавства, щодо підстав сплати комісії та порядку визначення її розміру.
 
Положення Закону України «Про захист прав споживачів», в тому числі і щодо регулювання відносин з надання споживчих кредитів, неодноразово змінювались в напрямку захисту прав позичальника.
 
Незмінною протягом кількох останніх років залишалась вимога до банку, викладена в п. д) ч. 2,п. 2) ч. 4 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів», повідомити позичальнику про сукупну вартість кредиту, а 22 вересня 2011 року до Закону були внесені зміни, якими конкретизовано зміст поняття «сукупна вартість кредиту», але обсяг поняття від цього не змінився.
 
Більш детально зміст поняття «сукупна вартість кредиту» визначався в Правилах надання банками України інформації споживачу про умови кредитування та сукупну вартість кредиту, затверджених постановою правління НБУ №168 від 10 травня 2007 року, (далі – Правила).
 
Так, банки, відповідно до п. 3.1. Правил, зобов'язані в кредитному договорі або додатку до нього надавати детальний розпис сукупної вартості кредиту з урахуванням процентної ставки за ним, вартості всіх супутніх послуг, а також інших фінансових зобов'язань споживача, зазначивши, зокрема, перелік, розмір і базу розрахунку всіх комісій (тарифів) банку, що пов'язані з наданням, обслуговуванням і погашенням кредиту, у тому числі комісії за обслуговування кредитної заборгованості, розрахунково-касове обслуговування, здійснення валютно-обмінних операцій, юридичне оформлення тощо.
 
Крім того, банки, відповідно до п. 3.4. Правил, зобов'язані в кредитному договорі зазначити вид і предмет кожної супутньої послуги, яка надається споживачу; обґрунтування вартості супутньої послуги (нормативно-правові акти щодо визначення розмірів зборів та обов'язкових платежів, тарифів нотаріусів, страхових компаній, суб'єктів оціночної діяльності, реєстраторів за надання витягу з Державного реєстру обтяжень рухомого майна про наявність чи відсутність обтяжень рухомого майна, інших реєстрів тощо).
 
При цьому, банки, відповідно до п. 3.6. Правил, не мають права встановлювати платежі, які споживач має сплатити на користь банку за дії, які банк здійснює на власну користь (ведення справи, договору, облік заборгованості споживача тощо), або за дії, які споживач здійснює на користь банку (прийняття платежу від споживача тощо) або що їх вчиняє банк або споживач з метою встановлення, зміни або припинення правовідносин (укладення кредитного договору, унесення до нього змін, прийняття повідомлення споживача про відкликання згоди на укладення кредитного договору тощо).
 
Таким чином, необхідно дійти висновку, що законною буде не будь-яка комісія, яка передбачена в кредитному договорі, а лише та, що відповідає певним умовам.
 
По –перше, комісія повинна бути платою за конкретну послугу, тобто матеріальне або нематеріальне благо, яке надається банком позичальнику за замовленням останнього.
 
По – друге, кредитний договір має містити обґрунтований розрахунок розміру комісії.
 
Правильність такого підходу до визначення законності комісії у кредитному договорі підтверджується змінами, які були внесені до Закону України «Про захист прав споживачів» 22 вересня 2011 року.
 
Так, відповідно до абзацу 3 ч. 4 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів», яким Закону був доповнений 22 вересня 2011 року, кредитодавцю забороняється встановлювати у договорі про надання споживчого кредиту будь-які збори, відсотки, комісії, платежі тощо за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону. Умова договору про надання споживчого кредиту, яка передбачає здійснення будь-яких платежів за дії, які не є послугою у визначенні цього Закону, є нікчемною
 
Крім того, можливість визнати недійсною умову кредитного договору про сплату комісії, яка не відповідає вимогам Правил, затверджених постановою правління НБУ №168 від 10 травня 2007 року, підтверджується практикою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.
 
Так, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, в ухвалі від 18 червня 2014 року по справі №6-16468св14, з посиланням на п. 22, 23 ст. 1, ст. 11, ч. 8 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів», рішення Конституційного Суду України від 10 листопада 2011 року № 15-рп/2011, п. 3.4. Правил, ст. 55 ЗУ «Про банки та банківську діяльність»,  зазначав, що встановивши в кредитному договорі сплату щомісячної комісії за управління кредитом, відповідачем (банком – примітка) не було зазначено про те, які саме послуги за вказану комісію надаються позивачу. При цьому нарахування комісії було проведено відповідачем та сплачено позивачем за послуги, що супроводжують кредит, а саме, компенсація сукупних послуг банку, за рахунок позивача, що є незаконним. При цьому, ВССУ вказав, що висновок апеляційного суду про те, що управління кредитом є супутньою послугою, колегія суддів вважає таким, що не ґрунтується на нормах матеріального права.
 
Таким чином, у випадках невідповідності умови кредитного договору про комісію вимогам законодавства, вказана умова може бути визнана недійсною на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України.
 
 
Умова кредитного договору про встановлення відповідальності позичальника у вигляді пені може бути визнана недійсною у разі порушення, передбачених ст. 3 ЦК України, принципів справедливості, добросовісності, розумності.
 
До договорів із споживачами про надання споживчого кредиту, відповідно до ч. 5 ст. 11 ЗУ «Про захист прав споживачів», застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах.
 
Умови договору є несправедливими, відповідно до ч. 2 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів», якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача (позичальника).
 
При цьому, несправедливими, відповідно до п. 5) ч. 3 ст. 18 ЗУ «Про захист прав споживачів», є встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором.
 
Таким чином, підставами для визнання недійсною умови про відповідальність позичальника є, по –перше, непропорційно великий розмір компенсації (відповідальності) встановлений для позичальника, по – друге, відсутність в кредитному договорі аналогічної і співрозмірної умови про відповідальність банку перед позичальником.
 
Так, апеляційний суд Полтавської області в ухвалі від 24 березня 2014 року по справи №552/8771/13-ц, зазначав, що за положеннями п. 22, 23 ст. 1, ч. 5 ст. 11, ст.18 Закону України «Про захист прав споживачів» до договорів із споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема, положення, згідно з якими передбачаються зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати у договори із споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Несправедливими є, зокрема, умови договору про встановлення вимоги щодо сплати споживачем непропорційно великої суми компенсації (понад п'ятдесят відсотків вартості продукції) у разі невиконання ним зобов'язань за договором. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.
 
На підставі викладеного, апеляційний суд Полтавської області у вказаній ухвалі зробив висновок, що відповідач включив у пункт 9.1. оспореного кредитного договору умови відповідальності лише позичальника - споживача фінансових послуг, яка зобов'язує останнього сплатити кредиторові компенсацію за прострочення виконання зобов'язання, що вдвічі перевищує суму заборгованості за кредитом, тому суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку, з яким погоджується судова колегія, що такі умови є несправедливими, суперечать положенням ч. 5 ст. 11 Закону України «Про захист прав споживачів» та є недійсними.
 
Наведена ухвала апеляційного суду Полтавської області була залишена в силі рішення Вищого спеціалізованого суду України від 20 серпня 2014 року.
 
При цьому, залишаючи в силі ухвалу апеляційного суду в силі, ВССУ звернув увагу судів на правову позицію Верховного Суду України щодо несправедливих умов в договорах споживчого кредитування, викладену в ухвалі від 25 вересня 2013 року. Верховний Суд України, зокрема, зазначив аналіз указаних норм (прим. – ст. 11, 18 ЗУ «Про захист прав споживачів» щодо несправедливих умов) дає підстави для висновку, що несправедливими є положення договору про споживчий кредит, які містять умови про зміни у витратах, зокрема,  щодо плати за обслуговування кредиту та плати за дострокове його погашення, і це є підставою для визнання таких положень недійсними.
 
При вирішення питання про законність умови кредитного договору, яка встановлює відповідальність позичальника за порушення грошового зобов`язання, необхідно пам`ятати, що граничний розмір пені за порушення грошових зобов`язань передбачений ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань».
 
Розмір пені за прострочення виконання грошового зобов`язання, відповідно до ст. 3 ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань», обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
 
Хоча вказаний закон, не розповсюджується на відносини споживчого кредитування, але може бути застосований до них за аналогією закону, оскільки правовідносини є повністю аналогічними.
 
Так, якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, відповідно до ч. 1 ст. 8 ЦК України, вони регулюються тими правовими нормами цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні відносини.
 
Можливість застосування положень ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» до відносин споживчого кредитування випливає із позиції Верховного Суду України, викладеній в ухвалі від 15 грудня 2010 року по справі за позовом АБ «Банк регіонального розвитку» про стягнення заборгованості за кредитним договором, пені і штрафу та зустрічним позовом про зменшення пені і штрафу.
 
Так, скасовуючи рішення судів першої та апеляційної інстанцій, які позов банку задовольнили, Верховний Суд України, зокрема, вказав, що ст. 3 ЗУ «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» установлено граничний розмір пені, проте суди не обговорили можливість застосування до спірних правовідносин положень вказаного закону.
 
Незалежно від готовності суду при розгляді конкретної справи застосувати до правовідносин споживчого кредитування положення Закону України «Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» за аналогією закону, його положення необхідно використати для демонстрації справедливого підходу до встановлення розміру відповідальності за порушення грошових зобов`язань.
 
Таким чином, у випадках невідповідності умови кредитного договору про пеню вимогам Закону України «Про захист прав споживачів» щодо справедливих умов договору, вказана умова може бути визнана недійсною на підставі ч. 1 ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України.
 
Використання положень ЗУ «Про захист прав споживача» щодо несправедливих умов договору споживчого кредитування для захисту інтересів позичальника, дозволяє переконати суд у необґрунтованості позовних вимог банку. Як приклад можна навести рішення Кременчуцького районного суду по справі 536/1246/14-ц за позовом ПАТ «Фінанси та Кредит».
 
Так, при розгляді вказаної справи суд відмовив в задоволенні позовних вимог банку і задовольнив зустрічні позовні вимоги про визнання недійсними умов про сплату щомісячної комісії, пені та підвищених процентів.
 
Проте на даний час відповідачі не використовують можливості, які надає Закон України «Про захист прав споживачів», для захисту від незаконних вимог банку.
 
Так, при розгляді справи №  536/1630/14-ц за позовом ПАТ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості за кредитним договором від 2008 року відповідач заперечував проти позову посилаючись лише на пропущення банком строку позовної давності, без висунення зустрічних вимог про визнання недійсними умов про неустойку та сплату комісії з мотивів їх невідповідності вимогам законодавства.
 
При цьому, до суми стягнення входила пеня, в розмірі далекому від справедливого – 1, 25% за кожен день прострочення, та щомісячна комісія за надання послуги з загадковою назвою «надання фінансового інструменту».
 
В наступних статях планується висвітлити питання невідповідності розрахунків заборгованості, які надають банки, умовам кредитного договору та вимогам законодавства; недотримання банками встановленого законодавством порядку дострокового стягнення платежів по кредиту; порушення банками строків позовної давності та аналіз конкретних спорів у сфері фінансово-кредитних відносин.

 Сергій Портянко, 2014

casus.com.ua © 2012 ЮК'А