Коментарі - Обов`язок випускників ВНЗів працювати три роки за направленням та наслідки його порушення



Громадяни України, відповідно до статті 4 Закону України «Про вищу освіту», прийнятого 17 січня 2002 року, мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах.
 
Випускники вищих навчальних закладів, відповідно до частини 1, 2 статті 56 Закону України «Про вищу освіту», вільні у виборі місця роботи. Випускник вищого навчального закладу, який навчався за державним замовленням і якому присвоєно кваліфікацію фахівця з вищою освітою певного освітньо-кваліфікаційного рівня, працевлаштовується на підставі направлення на роботу відповідно до угоди, укладеної між замовником, керівником вищого навчального закладу та випускником.
 
Проте 23 січня 1996 року Президентом України був виданий Указ «Про заходи щодо реформування системи підготовки спеціалістів та працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» (далі – Указ Президента України)), який запровадив новий підхід до принципу безкоштовної вищої освіти.
 
Так, пунктом 2 Указу Президента України, встановлено, що особи, які навчаються за рахунок державних коштів, укладають з адміністрацією вищого навчального закладу угоду, за якою вони зобов'язуються після закінчення навчання та одержання відповідної кваліфікації працювати в державному секторі народного господарства не менше ніж три роки. У разі відмови працювати в державному секторі народного господарства випускники відшкодовують в установленому порядку до державного бюджету повну вартість навчання.
 
23 березня 1996 року Закон України «Про освіту» (далі – Закон) був викладений в новій редакції, яка частиною 2 статті 51 Закону, встановила, що випускники вищих навчальних закладів, які здобули освіту за кошти державного або місцевого бюджетів, направляються на роботу і зобов'язані відпрацювати за направленням і в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
 
Звертає увагу, що Закон не відтворює повністю положення Указу Президента України. Так, Закон не обмежує можливе місце роботи випускника саме державним сектором економіки, а зобов`язує працювати за направленням. Також Закон не передбачав обов`язок випускника відшкодувати до державного бюджету вартість навчання у разі відмови працювати в державному секторі народного господарства. Законом не встановлюється строк, протягом якого випускник зобов`язаний відпрацювати після закінчення навчального закладу.
 
При цьому, частина 2 статті 52 Закону України «Про освіту», надала Кабінету Міністрів України право встановити порядок, в якому випускники, що навчались за державним замовленням,відпрацьовують за направленням.
 
Звертає увагу, що Закон не уповноважував Кабінет Міністрів України встановлювати обов`язок випускників, які навчались за державні кошти, відшкодовувати витрати на навчання; встановлювати умови, підстави та порядок такого відшкодування чи звільнення від обов`язку відшкодувати витрати на навчання за державні кошти.
 
22 серпня 1996 року постановою Кабінету Міністрів України був затверджений Порядок працевлаштування випускників вищих начальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням (ділі – Порядок).
 
Обов`язок випускників відпрацювати три роки, відповідно до пунктів 4, 8 Порядку, виникає з моменту укладення відповідної угоди з вищим навчальним закладом. Типова форма угоди додається до Порядку.
 
Крім того, пунктами 9, 10 Порядку передбачені випадки, в яких угода може бути розірвана за ініціативою випускника чи замовника.
 
Так, розірвання випускником угоди з вищим навчальним закладом про навчання за державним замовленням допускається з таких поважних причин: встановлення інвалідності 1 або 2 групи, внаслідок чого випускник не може виїхати на роботу за призначенням; встановлення інвалідності 1 або 2 групи у дружини (чоловіка) випускника, одного з батьків (або осіб, які їх замінюють) випускника; якщо випускник - вагітна жінка, мати або батько, які мають дитину у віці до трьох років, або дитину, яка згідно з медичним висновком потребує догляду (до досягнення нею шестирічного віку); одинока мати або батько, які мають дитину до чотирнадцяти років або дитину-інваліда; проходження чоловіком (дружиною) військової служби (крім строкової), в тому числі за контрактом, на посадах рядового, сержантського й старшинського складу, прапорщиків, мічманів та офіцерів у Збройних Силах, Національній гвардії, Державній прикордонній службі, Службі безпеки, а також інших військових формуваннях, створених відповідно до законодавства України, та служби в органах внутрішніх справ поза місцем розташування замовника; вступу до вищих навчальних закладів III-IV рівнів акредитації для випускників вищих навчальних закладів I-II рівнів акредитації.
 
Розірвання угоди за ініціативою замовника допускається у разі:  неможливості надання випускникові роботи за спеціальністю згідно з медичним висновком (якщо медичний огляд для прийняття на роботу відповідно до законодавства є обов'язковим) або висновком медико-соціальної (експертної) комісії; банкрутства замовника.
 
Проте, Порядок не вказує наслідки розірвання угоди про навчання в односторонньому порядку, що дає підстави, з урахуванням частини 4 статті 653 ЦК України, дійти висновку, що випускник, у разі розірвання угоди з підстав визначених пунктом 9 Порядку, звільняється від обов`язку відшкодувати витрати на навчання.
 
Найбільший інтерес викликають положення пункту 14 Порядку. Так, відповідно до пункту 14 Порядку, у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни, звільнення за власним бажанням протягом трьох років випускник зобов'язаний відшкодувати у встановленому порядку до державного бюджету вартість навчання та компенсувати замовникові всі витрати.
 
Перелік випадків, коли випускник зобов`язаний відшкодувати до державного бюджету вартість навчання, наведений в пункті 14 Порядку, викладений у спосіб, який виключає можливість його розширеного тлумачення.
 
Таким чином, необхідно дійти висновку, що фактично випускник звільняється від обов`язку відшкодовувати вартість навчання, якщо буде звільнений за угодою сторін пункт 1 статті 36 КЗпП України); у зв`язку з переведенням на інше підприємство (пункт 5 статті 36 КЗпП України); у зв`язку із змінами в організації виробництва (пункт 1 статі 40 КЗпП України); у випадку виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації (пункт 2 статті 40 КЗпП України).
 
Крім того, пункт 14 Порядку містить ряд положень, які можуть послужити підставою для відмови у задоволенні позову вищого навчального закладу до випускника про стягнення вартості навчання.
 
Так, вказаний пункт зобов`язує випускника відшкодувати вартість у встановленому порядку, але порядок такого відшкодування не встановлений. Саме недоведеність вартості навчання стала підставою для відмови в задоволенні позову Комунального закладу Київської обласної ради "Київський обласний лікарсько-фізкультурний диспансер" про відшкодування вартості навчання (рішення Печерського районного суду м. Києва від 12 квітня 2013 року по справі №757/1961/13- ц).
 
Крім того, пункт 14 Порядку зобов`язує відшкодувати витрати до державного бюджету, тому навчальному закладу необхідно буде довести своє право на звернення до суду в інтересах держави про стягнення коштів до державного бюджету. Саме цей момент став однією з підстав для відмови у задоволенні позову Конотопського медичного училища - комунального закладу Сумської обласної ради про стягнення вартості навчання (рішення Білопільського районного суду від 10 травня 2012 року по справі № 1801/1527/12).
 
Існує певна колізія між положеннями статті 52 Закону України «Про освіту», яка встановлює обов’язок випускника, який навчався за державним замовленням, відпрацювати за направленням, пункту 14 Порядку, який зобов`язує відшкодувати вартість навчання у разі порушення випускником, який навчався за державним замовленням, обов`язку відпрацювати три роки за направленням, та положеннями статті 56 Закону України «Про вищу освіту», яка встановлює право випускника на вільний вибір місця роботи і не покладає на нього обов`язків відпрацьовувати три роки або відшкодовувати вартість навчання. При розгляді позовів про відшкодування витрат на навчання суди звертають на це увагу і зазначають, що застосуванню підлягає саме стаття 56 Закону України «Про вищу освіту», оскільки відповідно до пункту 1 Прикінцевих положень Закону України «Про вищу освіту» закони та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону.
 
Так, Московський районний суд м. Харкова в своєму рішення від 01 березня 2012 року по справі № 2-5079/11 за позовом Харківського індустріально-педагогічного технікуму про стягнення витрат за навчання студента зазначив, що закон не містить умов про обов'язковість трирічного відпрацювання та відшкодування у встановленому порядку до державного бюджету вартості навчання, компенсування замовникові витрат у разі неприбуття молодого фахівця за направленням або відмови його без поважної причини приступити до роботи за призначенням, звільнення його з ініціативи адміністрації за порушення трудової дисципліни чи звільнення за власним бажанням з роботи протягом 3 років. На підставі викладеного,
стаття 52 Закону України «Про вищу освіту»  за своїм змістом не відповідає  статті 56 Закону  України «Про вищу освіту».
 
Проте недоліки правового регулювання питань відшкодування витрат на навчання відповідно до пункту 2 Указу Президента України та пункту 14 Порядку не дають підстав сподіватись, що суди в усіх випадках будуть відмовляти в задоволенні позовів вищих навчальних закладів про відшкодування витрат на навчання за наявності підстав передбачених Порядком.
 
Так, Лубенський місьрайонний суд відмовив в задоволенні позову Харківського індустріально-педагогічного технікуму про стягнення витрат на навчання студента виключно з підстав пропуску строків позовної давності, вказавши, що вимоги позивача є обґрунтованими та такими, що відповідають закону, однак заявлені поза межами строку загальної позовної давності. (Рішення Лубенського міськрайонного суду від 08 грудня 2011 року по справі № 2-1568/11).
 
Підсумовуючи викладене, необхідно підкреслити, що обов’язок працевлаштування випускників, які навчались за державним замовленням, відповідно до статті 56 Закону України «Про вищу освіту», покладається на вищі навчальні заклади та замовників. Студенти не зобов`язані шукати майбутнє місце роботи. Якщо вищий навчальний заклад не виконає обов`язку з працевлаштування випускника, то випускнику видається довідку про надання можливості самостійного працевлаштування (Додаток №3), що в майбутньому позбавить від неприємних сюрпризів у вигляді позовів про відшкодування витрат на навчання.

 

 Сергій Портянко, 2013

casus.com.ua © 2012 ЮК'А