Судова практика - Справа Харченко проти України, 10 лютого 2011


РАДИ ЄВРОПИ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

 

Справа "Харченко проти України"

Страсбург, 10 лютого 2011 року
 

У справі "Харченко проти України" Європейський суд з прав людини (П'ята Секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Пеер Лоренцен (Голова),
Карел Юнгвірт,
Марк Віллігер,
Ізабелль Берро-Лефевр,
Миряна Лазарова-Трайковська,
Ганна Юдківська,
Джулія Лафранк (судді),
а також Клаудія Вестердік (Секретар Секції),
після наради за зачиненими дверима 18 січня 2011 р., постановляє таке рішення, винесене того самого дня.


ПРОЦЕДУРА

1.Справу розпочато за заявою (N 40107/02) проти України, поданою до суду на підставі ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України, паном Леонідом Петровичем Харченком (далі - заявник) 23 жовтня 2002 р.
2.Заявника, якому було надано правову допомогу, представляв пан С. В. Захаров, адвокат, що практикує в Києві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - пан Ю. Зайцев (від Міністерства юстиції).
3.13 листопада 2006 р. Суд визнав заяву частково неприйнятною і постановив довести до відома Уряду скарги щодо умов тримання під вартою, надання належної медичної допомоги (статті 3 Конвенції), тривалість і законність його тримання під вартою (пункт 1(c) статті 5 Конвенції), відсутність можливості оскаржити незаконність і тривалість тримання під вартою (пункт 4 статті 5 Конвенції) і тривалість судового розгляду справи, яка виходить за межі "розумного строку" і в цьому аспекті відсутність ефективного засобу правового захисту (пункт 1 статті 6 і статті 13 Конвенції). Також вирішено водночас по суті розглянути заяву щодо її прийнятності (пункт 3 статті 29 Конвенції).

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

4.Заявник народився в 1958 р. і мешкає в Києві.

A. Кримінальне переслідування заявника

5.21 квітня 2000 р. Прокурор Ватутінського району м. Києва (далі - прокурор Ватутінського району) порушив кримінальну справу за фактом розкрадання майна господарського товариства Р. В цій справі заявник проходив як свідок.
6.4 квітня 2001 р. прокурор Ватутінського району порушив проти заявника кримінальну справу за підозрою у розкраданні майна.
7.7 квітня 2001 р. прокурор Ватутінського району санкціонував арешт заявника та тримання його під вартою.
8.17 травня 2001 р. щодо заявника порушено іншу справу про шахрайство і її об'єднано в одно провадження з першою справою.
9.3 червня 2001 р. той самий прокурор Ватутінського району продовжив тримання заявника під вартою до 4 липня 2001 р.
10.У період з 27 липня до 6 вересня 2001 р. і 14 вересня 2001 р. заявник і його адвокат-захисник знайомились з матеріалами кримінальної справи.
11.14 вересня 2001 р. заявнику було пред'явлене обвинувачення про розкрадання майна.
12.28 вересня 2001 р. прокурор Ватутінського району затвердив обвинувальний висновок. Справа була направлена для розгляду до Ватутінського районного суду м. Києва (далі - Ватутінський суд).
13.Двадцять шостого вересня 2001 р. адвокатом-захисником заявника була подана до Ватутінського суду скарга про негайне звільнення заявника з-під варти.
14.П'ятого жовтня 2001 р. кримінальна справа надійшла до Ватутінського суду і дванадцятого жовтня 2001 р. суддя "К." Ватутінського суду розпочав підготовче провадження в справі.
15.П'ятнадцятого жовтня 2001 р. суддя "К." вирішив повернути кримінальну справу на додаткове розслідування. Він також відхилив вимогу про звільнення з під варти за скаргою від 26 вересня 2001 р., не знайшовши підстав для зміни запобіжного заходу раніше обраного прокурором. У підсумку суд вирішив залишити заявника під вартою з підстав, визначених прокурором 7 квітня 2001 р., а саме: запобігти спробам ухилитися від слідства і суду, перешкодити встановленню істини у справі і продовжити злочинну діяльність, для забезпечення виконання процесуальних рішень при обвинуваченні у злочинах, за які законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад три роки. Строк тримання заявника під вартою суд не визначив.
16.Двадцять дев'ятого січня 2002 р. Апеляційний суд м. Києва (далі - Апеляційний суд) скасував постанову від 15 жовтня 2001 р. і повернув справу на новий розгляд до Деснянського районного суду м. Києва (раніше - Ватутінський районний суд, але після реформування районів Києві, далі - Деснянський суд).
17.Четвертого березня 2002 р. Деснянський суд проводить попередній розгляд справи. Клопотання заявника про зміну запобіжного заходу на інший не пов'язаний з триманням під вартою, відхилено. Одночасно було зазначено, що тримання під вартою є законним виходячи з того, що кримінальне судочинство в справі щодо звинувачення заявника триває.
18.Одинадцятого березня 2002 р. адвокат-захисник заявника звернувся до Деснянського суду з клопотанням звільнити з-під варти заявника. В цей же день клопотання було відхилено. Суд зазначив, що заявник може ухилитися від суду, перешкодити встановленню істини у кримінальній справі, та враховуючи його вік, стан здоров'я, сімейне і майнове становище, суд не знаходить підстав для зміни запобіжного заходу на інший. Чотирнадцятого березня 2002 р. суд відхиляє аналогічне клопотання заявника з тих самих підстав, додаючи, що необхідно враховувати тяжкість інкримінованих звинувачень. Тотожні за змістом клопотання заявника були відхилені судом 4 і 19 квітня 2002 р.
19.Двадцять дев'ятого квітня 2002 р. Деснянський суд ухвалив рішення про повернення справи на додаткове розслідування. Одночасно суд залишив попередній запобіжний захід тримання під вартою, зазначивши, що підстав для зміни запобіжного заходу не вбачає. При цьому суд не визначив строк тримання під вартою.
20.Двадцять третього липня 2002 р. Апеляційний суд скасовує це рішення і справу направляє на новий судовий розгляд в той же суд зі стадії судового розгляду. Одночасно Апеляційний суд зазначає, що не знаходить правових підстав для вирішення зміни запобіжного заходу в апеляційному порядку, і вважає, що висновки суду першої інстанції в цій частині ґрунтуються на законі, мотивовані і відповідають матеріалам справи. Апеляційний суд залишає запобіжний захід, обраний заявнику, без змін.
21.У серпні 2002 р. Апеляційний суд відкликає справу з Деснянського суду і направляє її до Голосіївського районного суду м. Києва (далі - Голосіївський суд).
22.Двадцять восьмого серпня Голосіївський суд призначає слухання справи на 13 вересня 2002 р.
23.Чотирнадцятого жовтня 2002 р. суддя "Ч." проінформувала адвоката-захисника заявника, що вона вирішила не направляти справу на додаткове розслідування. Одночасно суд відхилив клопотання заявника щодо зміни запобіжного заходу з підстав, що він може ухилитися від суду.
24.Сімнадцятого жовтня 2002 р. заявлено відвід судді "Ч."
25.Двадцять четвертого грудня 2002 р. суддя "Ч." Голосіївського суду вирішує повернути справу на додаткове розслідування. Одночасно суддя вирішує, що відсутні підстави для зміни запобіжного заходу заявнику.
26.Тринадцятого березня 2003 р. Апеляційний суд скасовує рішення від 24 грудня 2002 р. і повертає справу до Голосіївського суду. Одночасно колегія суддів не знайшла підстав для зміни запобіжного заходу, оскільки злочини, в яких заявник обвинувачується, є тяжкими і покарання за ці злочини передбачає тільки позбавлення волі.
27.Тринадцятого травня 2003 р. Голосіївський суд приймає рішення про повернення справи прокурору Ватутінського району на додаткове розслідування. Суд також вирішив тримати заявника під вартою, не обґрунтовуючи в цій частині своє рішення жодним чином. Одночасно суд відхиляє клопотання заявника про закриття провадження в кримінальній справі.
28.Двадцять восьмого липня 2003 р. Верховний Суд відхиляє клопотання заявника про перегляд судового рішення в порядку виключного провадження в зв'язку з недотриманням процедурних вимог при зверненні до суду.
29.Четвертого серпня 2003 р. прокурор Деснянського району звільняє заявника з-під варти на підписку про невиїзд.
30.Тридцятого серпня 2003 р. адвокат-захисник заявника безуспішно звертається до прокуратури про застосування щодо заявника акта амністії з огляду на його вкрай поганий стан здоров'я.
31.Двадцять четвертого жовтня 2003 р. кримінальне розслідування зупинено в зв'язку з розшуком одного з підозрюваних.
32.Тридцятого грудня 2003 р. слідчим прокуратури Деснянського району кримінальну справу щодо заявника з усіх звинувачень, крім двох, було закрито, з підстав недоведеності у вчиненні злочину. Кримінальна справа щодо інших матеріалів була направлена для розслідування до Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві.
33.Вісімнадцятого вересня 2004 р. слідчим Деснянського РУ ГУ МВС України в м. Києві кримінальну справу щодо заявника закрито в зв'язку з відсутністю в його діях складу злочину та порушено кримінальну справу щодо злочинів, вчинених невстановленими особами. Це рішення раніше помилково було датовано 18 вересням 2003 р., тоді як насправді рішення прийнято 18 вересня 2004 р. Наступного дня кримінальну справу було зупинено з тих підстав, що не встановлено осіб, які вчинили злочин.

B. Умови тримання під вартою

34.У період з 20 квітня 2001 р. по 4 серпня 2003 р. заявник тримався в Київському СІЗО N 13, де, за твердженням заявника, він утримувався у поганих матеріально-побутових умовах і не отримував належної медичної допомоги.
35.Відповідно до інформації Уряду, в цій установі заявник перебував в таких камерах:
- камера N 30, площею дев'ять квадратних метрів на три спальних місця;
- камера N 64, площею 52,36 кв. м на двадцять спальних місць;
- камера N 66, площею 53,07 кв. м на двадцять одне спальне місце;
- камера N 68, площею 61,19 кв. м на двадцять чотири спальних місця;
- камера N 72, площею 10,21 кв. м на чотири спальних місця;
- камера N 76, площею 9,92 кв. м на три спальних місця;
- камера N 116, площею 10 кв. м на чотири спальних місця;
- камера N 117, площею 9,96 кв. м на три спальних місця;
- камера N 128. площею 15,95 кв. м на шість спальних місць;
- камера N 195, площею 22,44 кв. м на вісім спальних місць;
- камера N 258, площею 23,38 кв. м на п'ять спальних місць;
- камера N 263. площею 24,9 кв. м на шість спальних місць;
- камера N 326, площею 12,9 кв. м на п'ять спальних місць;
- камера N 328, площею 12,9 кв. м на п'ять спальних місць;
- камера N 333, площею 12,9 кв. м на вісім спальних місць;
- камера N 336. площею 12.9 кв. м на п'ять спальних місць.
Всі камери підключені до централізованої подачі холодної води, забезпечені природним та штучним освітленням, відокремленим туалетом і вентиляцією. Число ув'язнених не перевищувало числа місць в кожній камері.
36.Заявник стверджує, що він не перебував в камерах 333 і 336. Камери NN 64, 66, 68 були обладнанні на сорок спальних місць кожна. Камера N 72, площею 9 кв. м була сирою і дуже холодною взимку. В цій камері він в цілому перебував близько 18 місяців. В камері N 195, яка відрізнялася дуже поганою вентиляцією, він провів близько шести місяців в цілому.

C. Медична допомога в місцях тримання під вартою

37.За повідомленням Уряду, заявник пройшов медичне обстеження 20 квітня 2001 р. в день свого прибуття до СІЗО. Він не висловлював жодних скарг на стан здоров'я та був взятий на диспансерний облік з приводу наявних у нього хронічних захворювань.
38.16 листопада 2001 р., 24 квітня 2002 р., 15 квітня 2003 р. заявник пройшов профілактичний огляд та флюорографічне обстеження. Обстеження підтвердили відсутність у нього проблем зі здоров'ям.
39.Відповідно до медичної довідки, складеної 6 грудня 2001 р., заявнику було діагностовано захворювання на цукровий діабет легкої форми і йому було рекомендовано спеціальну дієту без медичного лікування.
40.Відповідно до медичної довідки, складеної 10 липня 2002 р., заявнику діагностовано ішемічну хворобу серця, стенокардію і діабет.
41.П'ятнадцятого січня 2003 р. заявника оглянув лікар-кардіолог і йому встановлено діагноз, що він страждає ішемічною хворобою серця і стенокардією.
42.Двадцять сьомого січня 2003 р. заявник звернувся по медичну допомогу зі скаргами на болі в грудній клітині, запаморочення. Після лікарського огляду було прийнято рішення госпіталізувати заявника до медичної частини СІЗО. З 28 січня 2003 р. заявник знаходився на лікуванні в стаціонарі медичної частини СІЗО з діагнозом нейроциркуляторна дистонія і остеохондроз шийного відділу хребта. Під час лікування заявник отримував різні медичні препарати. Заявник оглядався лікарем терапевтом кожні три доби. 29 січня 2003 р. заявник був оглянутий лікарем-кардіологом, який констатував, що заявник не має жодних проблем з серцем. 30 січня 2003 р. заявник був оглянутий лікарем-невропатологом. 11 березня 2003 р. заявник в задовільному стані був виписаний зі стаціонару медичної частини СІЗО. Після цього лікування і до свого звільнення заявник не звертався до лікарів зі скаргами.
43.В подальшому заявник пройшов з 7 по 27 серпня 2003 р. курс лікування в Київській лікарні N 15, де йому було діагностовано арітмогену кардіомеопатію, мерцательну аритмію пароксизмальної форми СН II Б.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

44.Стаття 253 Кримінально-процесуального кодексу визначає питання, які підлягають вирішенню суддею в зв'язку з підготовкою справи до судового розгляду, зокрема, окрім інших питань, суддя вирішує питання про зміну, скасування або обрання запобіжного заходу. Інше відповідне національне законодавство викладене у рішенні "Невмержицький проти України" (заява N 54825/00, п. 53 - 61, ECHR 2005-II (витяги)), та "Шалімов проти України" (заява N 20808/02, п. 39 - 42, рішення від 4 березня 2010 р.).

ЩОДО ПРАВА

I. МЕЖІ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

45.В своєму відгуку на Зауваження Уряду заявник наводить нові факти порушення ст. 3 Конвенції, стверджуючи, що умови в міліцейському відділку до його переведення в СІЗО були жахливі, як і умови його тримання під вартою в будівлі суду під час судового слухання. Суд вважає, що ці нові скарги висловлені із запізненням, вони не розвивають первинні скарги заявника, щодо яких сторони висловилися. В цьому контексті Суд вважає недоцільним розглядати ці питання окремо.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

46.Заявник стверджує, що він піддався нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню, незважаючи на страждання від низки хронічних захворювань. Він також скаржився на умови тримання у в'язниці і відсутність належного медичного лікування, посилаючись на статтю 3 Конвенції, яка проголошує: "Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

A. Перенаселеність та матеріально-побутові умови тримання під вартою

1. Щодо прийнятності
47.Уряд стверджував, що скарги заявника не конкретні і що він не наводить відповідних прикладів тримання під вартою. Одночасно Урядом було заявлено, що умови тримання заявника під вартою відповідали санітарним стандартам, харчування було належним і не було випадків, коли камери були перенаселені.
48.Заявник не погоджуючись, стверджував про перенаселеність, погану вентиляцію і відсутність тепла в холодну пору року.
49.Суд зазначає, що ця скарга не є очевидно необгрунтованою в розумінні п. 3 ст. 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною і з будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.
2. Щодо суті
50.Суд зазначає, що відповідно до практики Суду жорстоке поводження, якщо йдеться про сферу дії ст. 3 Конвенції, має досягти мінімального рівня жорстокості. Оцінка цього мінімального рівня жорстокості є відносною; вона залежить від обставин справи, зокрема, тривалості поводження, його фізичних і психічних наслідків, а в деяких випадках від статі, віку та стану здоров'я жертви (див., наприклад, рішення у справі "Ірландія проти Сполученого Короліства", рішення від 18 січня 1978 р., п. 162, серія A, N 25). Крім того, при розгляді питання про те, чи було поводження, "що принижує гідність", в сенсі ст. 3 Конвенції, Суд враховує, чи мало воно за мету принизити і образити особу, а також наскільки наслідки такого негативного впливу позначились на його або її особистості, що є несумісним з положенням ст. 3. Але навіть за відсутності такої мети не можна остаточно виключати наявність порушення цього положення (див. Пеерс проти Греції, N 28524/95, п. 67 - 68 та 74, ECHR 2001-III, та "Валашинас проти Литви", N 44558/98, п. 101, ECHR 2001-VIII).
51.Суд неодноразово підкреслював, що таке страждання і приниження повинні в будь-якому випадку бути вище неминучого страждання або приниження, пов'язаного з цією формою законного поводження чи покарання. Відповідно до цього положення Держава повинна забезпечити умови тримання осіб під вартою, які сумісні з повагою до людської гідності, щоб форми і методи реалізації цього запобіжного заходу не призводили би до страждань або виникнення труднощів, інтенсивність яких перевищувала би неминучий рівень таких страждань, які властиві умовам законного тримання під вартою, і, що, з урахуванням практичних вимог до режиму позбавлення волі, мають бути забезпечені гарантії здоров'я і безпека осіб, що тримаються під вартою (див. рішення "Калашников проти Росії", N 47095/99, п. 95, ECHR 2002-VI).
52.В цій справі сторони представили різні відомості щодо розміру площ, що припадали на одного затриманого під час перебування заявника під вартою в Київському СІЗО. За даними Уряду, в камерах, де тримався заявник, площа на одного затриманого варіювала від 2,55 до 4,67 кв. м. З іншого боку, заявник стверджує, що розмір площі, що припадала на одного затриманого, дорівнювала однієї третини від заявленої Урядом.
53.Суд зазначає, що Уряд не представив жодних доказів на підтримку свого твердження про розмір площі, що припадає на одного затриманого в Київському СІЗО, незважаючи на те, що відповідна інформація та докази є в його розпорядженні. У будь-якому випадку, в світлі практики Суду з цього питання відповідність до стандартів Європейського комітету із запобігання катуванню і нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню (які можна знайти, наприклад, у вищенаведеній справі "Калашникова", п. 97, та в справі "Мельник проти України", N 72286/01, п. 47, від 28 березня 2006 р.), навіть урядові цифри показують, що заявник тримався в переповнених камерах.
54.Крім того, Суд зазначає, що Уряд жодним чином не обґрунтував у поданих документах належне функціонування системи вентиляції. З огляду на ці обставини Суд схильний надати перевагу твердженням заявника з цього питання (див. "Ахмет Озкан та інші проти Туреччини", справа N 21689/93, п. 426, від 6 квітня 2004 р.). Тому Суд знаходить, що заявник тримався під вартою в умовах перенаселеності, яке тривало два роки три місяці і п'ятнадцять днів, що ускладнювалося відсутністю належної вентиляції. Цей висновок підтверджується раніше прийнятим рішенням Суду в справі Коваля (див. "Коваль проти України", N 65550/01, п. 76, від 19 жовтня 2006 р.), де йдеться про такі ж умови тримання в тому ж СІЗО.
55.Викладені міркування є достатніми, аби Суд дійшов висновку, що в порушення ст. 3 Конвенції матеріально-побутові умови тримання заявника в Київському СІЗО N 13 були поводженням, що принижувало гідність.

B. Ненадання медичної допомоги заявнику

56.Уряд стверджує, що заявнику надавалася належна медична допомога. Він проходив регулярну медичну перевірку і його скарги на здоров'я завжди приводили до надання адекватної медичної допомоги.
57.Заявник вважає про невідповідність медичної допомоги його реальним потребам. Він зазначає про серцевий напад під час перебування під вартою і ненадання в зв'язку з цим жодного медичного лікування. Він також зазначає, що в січні 2003 р. лікар-кардіолог за результатами обстеження зробив два взаємовиключні висновки щодо проблем з його серцем (див. вищенаведені п. п. 41 та 42). Крім того, він вважає, що одна з медичних довідок була сфальсифікована, оскільки біометричні дані в ній були невірні, і, хоча тюремна адміністрація госпіталізувала його, але це не привело до діагностування існуючих у нього проблем з серцем. Він далі зазначив, що після звільнення пройшов в стаціонарі курс лікування від серцево-судинних захворювань, які виникли через погані умови тримання під вартою.
58.Суд нагадує, що ст. 3 покладає на державу обов'язки забезпечувати охорону здоров'я осіб, які позбавлені волі. Суд визнає, що надання медичної допомоги в тюремних лікарнях не обов'язково має відповідати рівню найкращих медичних установ, що обслуговують населення. Тим не менш, держава також повинна, з урахуванням практичних вимог ув'язнення, окрім інших речей, належним чином надавати затриманим необхідну медичну допомогу (див. "Кудла проти Польщі", справа N 30210/96, п. 94, та "Хуртадо проти Швейцарії", рішення від 28 січня 1994 р., серія A, N 280-A).
59.Той факт, що ув'язнений був оглянутий лікарем та йому було прописано певне лікування, не свідчать про те, що медична допомога була належною (див. "Хумматов проти Азербайджану", справа N 9852/03 та справа N 13413/04, п. 116, від 29 листопада 2007 р.). Влада також повинна гарантувати облік і збереження інформації щодо стану здоров'я ув'язнених та їх лікування під час перебування під вартою (див., наприклад, "Худобін проти Росії", справа N 59696/00, п. 83, ЄКПЛ 2006-XII (витяги)), і що там, де це обумовлено особливостями лікування умова регулярного і систематичного нагляду за хворим включає в себе вироблення певної терапевтичної стратегії, спрямованої на лікування хвороби затриманого та перешкоджання її загострення, а не лікування на основі лише певних симптомів захворювання (див. вищенаведену справу "Хумматов", п. п. 109; 114; "Сарбан проти Молдови", справа N 3456/05, п. 79, від 4 жовтня 2005 р.; та "Попов проти Росії", справа N 26853/04, п. 211, від 13 липня 2006 р.
60.В розглядуваній справі Суд відзначає, що заявнику 15 січня 2003 р. було діагностовано хворобу серця та госпіталізовано 28 січня 2003 в зв'язку зі скаргами на біль у грудях. Друге медичне обстеження лікарем-кардіологом не виявило жодного захворювання серця. Суд не в змозі вирішити питання про те, який з двох діагнозів був вірним та твердження заявника, що влада не визнає виникнення захворювання серця під час тримання в СІЗО, та це, по суті, не важливо. З огляду на ці обставини, суд проаналізує лише адекватність медичного лікування відповідно тому стану здоров'я, в якому перебував заявник. В цьому зв'язку суд відзначає, що заявник був госпіталізований в медичну частину СІЗО наступного дня після скарги на біль у грудях. Йому були приписані ліки і він був під регулярним наглядом лікаря. 11 березня 2003 р. він був виписаний в задовільному стані і в подальшому не скаржився на стан здоров'я до свого звільнення з СІЗО через п'ять місяців. Цей останній момент заявником під сумнів не ставиться. Крім того, його госпіталізація в серпні 2003 р. після звільнення, як видається, не мала будь-якого причинно-наслідкового зв'язку з його лікуванням з січня по березень 2003 р. Його заява про серцевий напад не знаходить свого конкретного підтвердження, в т. ч. щодо дати цього випадку. Нарешті, стан його здоров'я, напевно, був не настільки поганий, що унеможливлювало би тримати його під вартою.
61.З урахуванням вищевикладеного, Суд вважає, що в цій частині заява не була належним чином обґрунтована і викладена заявником (див., з відповідними змінами, справу "Віслогузов проти України", N 32362/02, п. 49, від 20 травня 2010 р.). Тому вона в цій частині повинна бути відхилена як явно необгрунтована відповідно до п. п. 3(a) і 4 ст. 35 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

62. Заявник стверджував, що його тримання під вартою було незаконним, а строк необґрунтовано тривалим. В своїх твердженнях він посилався на п. 1(c) і п. 3 ст. 5 Конвенції. Заявник далі скаржився, з посиланням на п. 1 ст. 6 і ст. 13 Конвенції, на відсутність ефективних засобів правового захисту в контексті неможливості оскарження свого тримання під вартою. Суд вирішив розглянути цю останню скаргу відповідно до п. 4 ст. 5 Конвенції. Положення ст. 5 наступні:
Стаття 5
"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:
...
c) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...
3.Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту "c" пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в судове засідання.
4.Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним."

A. Щодо прийнятності

63.Суд зазначає, що ці скарги не є очевидно необгрунтовані в розумінні п. 3 ст. 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними і з будь-яких інших підстав. Тому вони повинні бути визнані прийнятними.

B. Щодо суті

1. п. 1(c) статті 5
64.Заявник вважав своє тримання під вартою незаконним.
65.Уряд дотримується думки, що тримання заявника під вартою було законним. Спочатку він був під вартою з санкції прокурора, який мав на це право за законом, і що арешт і тримання під вартою узгоджувалося із застереженням до п. 1(c) ст. 5, введеним Україною відповідно до ст. 57 Конвенції, внаслідок чого зберігалися до 29 червня 2001 р. національні правила, що регулювали арешт і тримання під вартою. Вони далі вказують, що національні суди неодноразово розглядали правомірність тримання під вартою заявника і підтверджували законність такого заходу. Уряд заявив, що до свого арешту заявник не з'являвся на допити як свідок, владний орган взяв до уваги ризик втечі і серйозність пред'явлених звинувачень.
66.Суд зазначає, що тримання під вартою заявника як запобіжний захід доцільно виокремити у три періоди. Перший період охоплює затримання за розпорядженням прокуратури і тривав він від дня затримання 4 квітня до 4 липня 2001 р., коли сплив останній строк, на який прокурор продовжив тримання під вартою (див. вищевикладений п. 9). Другий період охоплює час, коли не було будь-якого рішення, він тривав з 4 липня по 15 жовтня 2001 р., коли суддя прийняв рішення про тримання заявника під вартою в очікуванні суду. Нарешті, третій період, який охоплює вищезазначене рішення суду від 15 жовтня 2001 р. і декілька наступних рішень суду, розпочинається з 15 жовтня 2001 р. і закінчується часом звільнення заявника 4 серпня 2003 р.
(i) Законність тримання заявника під вартою з 4 квітня до 4 липня 2001 р.
67.Суд зазначає, що вперше тримання заявника під вартою було санкціоновано прокурором Ватутінського району 7 квітня 2001 р. Затримання за цією процедурою підпадало під дію застереження до п. 1 ст. 5 Конвенції, введеною Україною згідно зі ст. 57 Конвенції з метою регулювання процедури арешту і тримання під вартою, яка діяла до 29 червня 2001 р. Суд посилається на свої висновки, викладені у справі Невмержицького щодо положень вищезазначеного застереження; визначені Конвенцією зобов'язання щодо взяття та тримання осіб, таких як заявник, під вартою виключно за рішенням суду на Україну в цей період не поширювалось. Однак Суд також постановив в цій справі, що подальше тримання під вартою відбувалося вже в умовах, коли це застереження втратило силу (див. вищезазначену справу Невмержицького, п. п. 112 - 114).
68.Продовження тримання заявника під вартою на один місяць відбулося з санкції прокурора. Це рішення про продовження тримання заявника під вартою на період з 4 червня по 4 липня 2001 р. було санкціоновано 3 червня 2001 р. одним і тим же прокурором.
69.Суд зазначає, що національний суд не приймав рішення про продовження тримання заявника під вартою з 4 червня по 4 липня 2001 р. Рішення про продовження тримання заявника під вартою було прийнято прокурором, який вважається однією зі сторін процесу, а тому не може розглядатися як "службова особа, якій закон надає право здійснювати судову владу" (див. справу "Меріт проти України", N 66561/01, п. 63, від 30 березня 2004 p.). З огляду на ці обставини, Суд вважає продовження тримання заявника під вартою з 4 червня по 4 липня 2001 р. незаконним в розумінні п. 1(c) ст. 5 Конвенції. Тому немає необхідності розглядати питання про дотримання національного законодавства у період з 29 червня по 4 липня 2001 р., коли поправки до Кримінально-процесуального кодексу набули чинності.
(ii) Законність тримання заявника під вартою з 4 липня по 15 жовтня 2001 р.
 70.Суд зазначає, що відповідно до ст. 156 Кримінально-процесуального кодексу в редакції, що була чинна в той період, не було необхідності в прийнятті рішення для санкціонування тримання під вартою в період, коли заявник вивчав матеріали справи. В розглядуваній справі кінцевий строк тримання заявника під вартою за санкцією прокурора сплив 4 липня 2001 р. Таким чином, заявник у період з 4 липня по 15 жовтня 2001 р., коли він знайомився з матеріалами справи, коли владні суб'єкти досудового слідства готували обвинувальний висновок та коли справу було направлено до суду, перебував під вартою без жодного рішення про його тримання під вартою [...читати далі...]
 

casus.com.ua © 2012 ЮК'А