Судова практика - Справа Харченко проти України, 10 лютого 2011 (2)

[...повернутись...]
71. Суд мав можливість розглянути і констатувати порушення п. 1 ст. 5 Конвенції в низці справ, де йшлося про практику тримання обвинувачених під вартою виключно на основі того, що обвинувальний висновок було направлено до суду першої інстанції. Суд неодноразово встановлював, що практика тримання обвинувачених під вартою без конкретних правових підстав або чітких правил, що регулюють їх положення, - призводить до результату, коли вони можуть бути позбавлені волі на невизначений термін без судової санкції, що є несумісним з принципами правової визначеності та захисту від свавілля, які є визначальними для Конвенції в цілому і принципу верховенства права, зокрема (див. справу "Елоев проти України", N 17283/02, п. 50, від 6 листопада 2008 р.).

72. Тому тримання заявника під вартою в період з 4 липня до 15 жовтня 2001 р. не відповідає положенням п. 1 ст. 5 Конвенції.

(iii) Законність тримання заявника під вартою з 15 жовтня 2001 р. до 4 серпня 2003 р.

73. Далі Суд зазначає, що відповідно до ст. 253 Кримінально-процесуального кодексу національний суд, вирішуючи питання про віддання особи до суду, має вирішити питання по зміну, скасування або обрання запобіжного заходу. З цього припису не випливає, що суд повинен визначити підстави для подальшого тримання обвинуваченого під вартою або встановлювати будь-які тимчасові обмеження тримання під вартою.

74. Суд вважає, що за відсутності чіткого положення, яке б встановлювало правило, коли і за яких умов взятий під вартою на стадії досудового розслідування має далі триматися під вартою на стадії судового розслідування, такий стан не відповідає критерію "передбачуваності закону" для цілей п. 1 ст. 5 Конвенції. Суд також повторює, що практика, яка склалася в умовах прогалин законодавства, коли особа може перебувати під вартою без визначення певного строку тримання, без конкретного правового положення або судового рішення, сама по собі суперечить принципу правової визначеності і захисту від свавілля, які є загальною ідеєю Конвенції принципу верховенства права (див. справу "Барановський проти Польщі", N 28358/95, п. п. 55 - 56, ЄКПЛ 2000-III, та справу "Кавка проти Польщі", N 25874/94, п. 51, від 9 січня 2001 р., справу "Фельдман проти України", N 76556/01 та N 38779/04, п. 73, від 8 квітня 2010 р.).

75. Суд зазначає, що хоча національний суд 15 жовтня 2001 р. прийняв рішення про попереднє ув'язнення заявника, він не визначив подальший строк тримання під вартою і жодним чином не обґрунтував своє рішення (див. вищенаведений пункт 15). Це призвело до стану невизначеності підстав перебування заявника під вартою після цієї дати. У зв'язку з цим Суд нагадує, що тривале тримання під вартою без визначення в рішенні суду відповідних підстав є несумісним з принципом захисту від свавілля, закріпленого в п. 1 ст. 5 (див. справу "Соловей і Зозуля проти України", N 40774/02 та N 4048/03, п. 76, від 27 листопада 2008 р.). За таких обставин, Суд вважає, що рішення районного суду від 15 жовтня 2001 р. не забезпечило заявникові адекватного захисту від свавілля, який є важливим елементом "законності" тримання під вартою в розумінні п. 1 ст. 5 Конвенції, а тому тримання заявника під вартою після 15 жовтня 2001 р. також не відповідало п. 1 ст. 5 Конвенції.

76. Отже, мало місце порушення п. 1 ст. 5 Конвенції.
2. п. 3 статті 5

77. Заявник вважав своє попереднє ув'язнення необгрунтовано довгим.

78. Уряд стверджував, що у національних владних органів були підстави для взяття заявника під варту з огляду на підозру у скоєнні серйозного злочину, неодноразове нез'явлення за викликом слідчого, можливість ухилення від правосуддя та перешкоджання розслідуванню. Вважав, що національні владні органи провели розслідування з належною ретельністю, з урахуванням складності справи та необхідністю проведення додаткових слідчих дій. Крім того, було вказано, що необхідно враховувати час, що дорівнював двом місяцям й десяти дням, коли заявник знайомився з матеріалами справи.

79. Суд повторює, що розумність строку тримання під вартою не може оцінюватись абстрактно. Вона має оцінюватись в кожному окремому випадку залежно від особливостей конкретної справи, причин, про які йдеться в рішеннях національних судів, рівня переконливості аргументів заявника, викладених в його клопотанні про звільнення. Продовження тримання під вартою може бути виправдане тільки за наявності конкретного суспільного інтересу, який, незважаючи на презумпцію невинуватості, переважує принцип поваги до свободи особистості (див., зокрема, справу "Лабіта проти Італії" [GC], N 26772/95, п. 153, ЄКПЛ 2000 IV).

80. Суд зазначає, що попереднє тримання під вартою заявника тривало два роки і чотири місяці. Необхідно відзначити, що серйозність звинувачень, пред'явлених заявнику, і ризик його втечі були висунуті як аргументи на етапі вирішення питання взяття заявника під варту. Після цього, прокурори і суди не наводили взагалі ніяких підстав для продовження тримання заявника під вартою та зазначали, що раніше обраний запобіжний захід був правильним. Проте згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою. До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами (див. вищенаведену справу "Елоев проти України", п. 60). Інші підстави національні суди в цій справі не вказують. Крім того, національні владні органи не розглядали застосування інших запобіжних заходів, альтернативних триманню під вартою.

81. Викладені міркування є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що мало місце порушення статті 5 § 3 Конвенції.

3. п. 4 статті 5

82. Заявник скаржився про неможливість оскаржити тримання його під вартою на стадії судового розгляду.

83. Уряд стверджував, що клопотання заявника про звільнення були розглянуті 12 жовтня 2001 р., 29 січня, 28 лютого, 4, 11 і 14 березня, 19 та 29 квітня, 23 липня, 14 жовтня і 24 грудня 2002 р., і 13 березня 2003 р. Враховуючи серйозність звинувачень і ризик втечі, національні суди відхилили ці клопотання. Уряд відзначив, що відсутність у заявника успіху в справі про його звільнення не означає, що ці національні засоби правового захисту виявилися неефективними. Уряд вважає, що заявник та його адвокат-захисник мали можливість оскаржити законність тримання заявника під вартою і вони цим скористалися. Уряд доходить висновку, що не було порушення пункту 4 статті 5.

84. Суд повторює, що п. 4 ст. 5 Конвенції передбачає право заарештованих або затриманих осіб на судовий контроль щодо матеріально-правових і процесуальних підстав позбавлення їх волі, що, з погляду Конвенції, є найважливішими умовами забезпечення "законності". Це означає, що суд відповідної юрисдикції має перевірити не тільки питання дотримання процесуальних вимог національного законодавства, але й обґрунтованість підозри, яка стала підставою для затримання, і законність мети, з якою застосовувались затримання та подальше тримання під вартою (див. справу "Буткевічус проти Литви", N 48297/99, п. 43, ЄКПЛ 2002-ІІ).

85. Суд зазначає, що обставини цієї справи свідчать про неодноразовий розгляд національними судами питань законності тримання заявника під вартою. Однак, судові рішення щодо тримання заявника під вартою не повною мірою відповідали вимогам пункту 4 ст. 5. Рішення, про які йде мова, містять стандартний набір підстав тримання заявника під вартою без розгляду правдоподібності таких підстав в контексті конкретної життєвої ситуації заявника (див. справу з відповідними змінами "Белевитский проти Росії", N 72967/01, п. п. 111 - 112, від 1 березня 2007 р.).

86. Суд далі зазначає, що клопотання заявника про звільнення від 26 вересня 2001 було розглянуто судом тільки 15 жовтня 2001 року, що не відповідає вимогам якнайшвидшого розгляду. Схоже, що вищевказане клопотання було подано раніше передачі кримінальної справи заявника до суду. Знадобилося дев'ять днів, щоб направити матеріали справи до суду. В свою чергу суду знадобилось сім днів, щоб призначити підготовче засідання, і ще три дні, щоб розглянути клопотання заявника (див. вищенаведені пункти 13 - 15). Видається, що невідкладність розгляду законності тримання заявника під вартою була підпорядкована визначеному часу слухання кримінальної справи проти нього, що було на шкоду заявнику з огляду на обставини цієї справи, і що така проблема, як видається, розповсюджена у справах проти України (див., з відповідними змінами, справу "Сергій Волосюк проти України", N 1291/03, п. 57, від 12 березня 2009 року) через відсутність чіткого і прогнозованого положення, яке б передбачало такий порядок судового контролю, і що відповідало би вимогами пункту 4 статті 5 Конвенції (див. справу "Молодорич проти України", рішення N 2161/02, (не є остаточним) п. 108, від 28 жовтня 2010 року).

87. Тому Суд постановив, що мало місце порушення пункту 4 статті 5 Конвенції.

...

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 46 КОНВЕНЦІЇ

96. Перш ніж розглянути вимоги щодо справедливої сатисфакції, які представлені заявником з урахуванням обставин справи відповідно до ст. 41 Конвенції, Суд вважає за необхідне визначити, які наслідки випливають зі ст. 46 Конвенції для держави-відповідача. Стаття 46 Конвенції встановлює:

"1. Високі Договірні Сторони зобов'язуються виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вони є сторонами.

2. Остаточне рішення Суду надсилається Комітетом міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням."

97. Суд повторює, що ст. 46 Конвенції, у світлі ст. 1, накладає на державу-відповідача правове зобов'язання щодо здійснення, під контролем Комітету міністрів, відповідного спільного та/або окремих заходів щодо забезпечення прав заявника, які, на думку Суду, були порушені. Такі заходи повинні бути прийняті і щодо інших осіб, які перебувають у схожому становищі, зокрема, шляхом вирішення проблем, які привели до висновків суду (див. справу "Скозарі і Джунта проти Італії" [GC], N 39221/98 і N 41963/98, п. 249, ECHR 2000-VIII; справу "Крістін Гудвін проти Сполученого Королівства" [GC], N 28957/95, п. 120, ECHR 2002-VI; справу "Лукенда проти Словенії", N 23032/02, п. 94, ECHR 2005-X, а також справу "С. і Марпер проти Сполученого Королівства" [GC], NN 30562/04 і 30566/04, п. 134, ECHR 2008 -...). На це зобов'язання Комітет міністрів послідовно звертає увагу у процесі нагляду за виконанням рішень Суду (див., наприклад, ResDH (97)336, IntResDH (99)434, IntResDH (2001)65 і ResDH (2006)1). Теоретично це не завдання Суду визначити, які заходи правового захисту мають бути прийняті державою-відповідачем в рамках її зобов'язань відповідно до ст. 46 Конвенції. Тим не менш, Суд має опікуватись і сприяти швидкому та ефективному викорененню недоліків в національній системі захисту прав людини (див. справу "Дріза проти Албанії", N 33771/02, п. 125, ECHR 2007-XII (витяги)).

98. В розглядуваній справі Суд встановив порушення ст. 5 Конвенції, які у судовій практиці щодо України мають бути визнані систематичними. Хоча дві з проблем, порушених у цій справі, більше не будуть фігурувати у справах щодо досудового тримання під вартою в Україні у зв'язку із законодавчими змінами (тримання під вартою за рішенням прокурора та неврахування у строк тримання під вартою як запобіжного заходу, час ознайомлення з матеріалами кримінальної справи), але інші проблеми зберігаються. Зокрема, Суд регулярно виявляє порушення п. 1(c) ст. 5 Конвенції, а саме: тримання під вартою без відповідного рішення суду у період після закінчення досудового слідства і початку судового розгляду та рішення судів, прийнятих в період судового розгляду без зазначення строку тримання під вартою, тобто скоріш за все, які схвалюють, але не продовжують тримання під вартою, що є несумісними з вимогами ст. 5 (див. серед багатьох інших джерел раніше згадувану справу Елоева, п. п. 49 - 55). Видається, що обидві проблеми продукуються законодавчими прогалинами.

99. Крім того, Суд часто знаходить порушення п. 3 ст. 5 Конвенції на тій підставі, що навіть протягом тривалих строків тримання під вартою національні суди часто посилаються, якщо взагалі посилаються, на один і той же перелік підстав взяття особи під варту протягом усього періоду його тримання під вартою в порядку запобіжного заходу, хоча згідно з пунктом 3 статті 5 Конвенції зі спливом певного часу саме тільки існування обгрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою. До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами (див., серед багатьох інших джерел, процитовані вище п. п. 59 - 61 в справі Елоева, і в справі "Свершов проти Україні", N 35231/02, п. п. 63 - 65, від 27 листопада 2008 року). Суд не може рекомендувати конкретні заходи, які повинні бути прийняті у цьому зв'язку, однак зазначає, що це питання має бути розглянуто національними органами влади, щоб уникнути подальших повторних скарг в цьому відношенні.

100. Що стосується права на перегляд законності затримання, гарантованого п. 4 ст. 5, Суд відзначає, що в цьому та інших подібних справах, розглянутих раніше, він зіткався з проблемою, коли національні суди не реагували адекватно на аргументи заявників щодо необхідності їх звільнення. Незважаючи на наявність національних судових органів, уповноважених розглядати такі питання і приймати рішення про звільнення, видається, що за відсутності чіткої процедури розгляду законності затримання вищезгадані повноваження часто залишаються теоретичним, а не практичним засобом для цілей статті 5 § 4 (див. згадану вище справу "Молодорич проти України", п. 108, рішення не є остаточним). Крім того, невідкладності розгляду законності затримання, видається, перешкоджає те, що такий перегляд пов'язаний з іншими процесуальними діями у кримінальній справі щодо заявника в ході розслідування і судового розгляду, хоча такі процесуальні дії не обов'язково збігаються з необхідністю розглядати питання про подальше затримання заявника оперативно і з розумною періодичністю (див., серед багатьох інших джерел, зазначене вище рішення у справі Свершов , п. п. 70 - 72, та наведені п. п. 52 - 59 рішення у справі "Сергій Волощук"). Нарешті, чинне законодавство не забезпечує захист заявників від свавілля, коли, наприклад, як і у справі Елоева, національний суд відмовився знову розглянути обгрунтованість тримання під вартою заявника на тій підставі, що він вже декілька разів ухвалював постанову про законність його тримання під вартою, тим самим порушив право заявника на перегляд питання про законність його затримання, гарантоване п. 4 ст. 5 (див. наведену вище справу "Елоев проти України", п. 65). Суд вважає, що ці питання повинні вирішуватися національною владою, щоб уникнути подальших повторних скарг в цьому відношенні.

101. Відповідно до практики Суду, при виявленні недоліків у національній правовій системі, Суд визначає їх джерела, з метою надання допомоги Договірним Державам у пошуку відповідного рішення, а Комітет міністрів здійснює нагляд за виконанням рішень (див., наприклад, рішення у справі, N 10636/06, п. 27, від 23 лютого 2010; вищевказане рішення у справі "Driza", п. п. 122 - 126; і рішення у справі NN 14526/07, 14747/07, 15022/07, 15737/07, 36137/07, 47245/07, 50371/07, 50372/07 і 54637/07, п. п. 51 та 52, від 20 жовтня 2009 р.). Приймаючи до уваги структурний характер проблем, що були виявлені в даному випадку, Суд підкреслює, що необхідно терміново провести конкретні реформи в законодавстві України і практики застосування законодавства з метою приведення законодавства і практики у відповідність до висновків Суду, викладених в цьому рішенні, та забезпечити їх відповідно до вимог ст. 5. Суд надає можливість Державі, під контролем Комітету Міністрів, визначити найбільш доречний спосіб вирішення проблем і просить Уряд надати в цьому зв'язку відомості про відповідну стратегію, протягом максимум шести місяців з дня, коли чинне рішення стане остаточним.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТ. 41 КОНВЕНЦІЇ

102. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

103. Заявник стверджував, що він зазнав немайнової шкоди, але не визначив розмір відшкодування. Він залишив це питання на розсуд Суду.

104. Уряд відзначив, що вимога про відшкодування має бути конкретною і підтверджена документально.

105. Суд вважає, що заявнику завдана певна немайнова шкода. Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує сплатити заявникові 20000 євро на відшкодування немайнової шкоди.

B. Судові та інші витрати

106. Заявник не заявив жодних вимог. Тому Суд не присуджує будь-яких виплат.

C. Відсотки в разі несвоєчасної сплати

107. Суд вважає, що відсотки у разі несвоєчасної сплати мають визначатися на підставі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткових пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1. Визнає скаргу щодо умов тримання заявника під вартою з посиланням на ст. 3, а також його скарги з посиланням на п. п. 1(c), 3 і 4 ст. 5 Конвенції, прийнятними, а решту заяви - неприйнятною;

2. Постановляє, що було порушено ст. 3 Конвенції у зв'язку з матеріально-побутовими умовами тримання заявника під вартою в Київському СІЗО;

3. Постановляє, що було порушено п. 1 ст. 5 Конвенції;

4. Постановляє, що було порушено п. 3 ст. 5 Конвенції;

5. Постановляє, що було порушено п. 4 ст. 5 Конвенції;

6. Постановляє:

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити на відшкодування нематеріальної шкоди заявникові 20000 (двадцять тисяч) євро плюс будь-які податки, які можуть бути нараховані на цю суму, які мають бути переведені в національну валюту України за курсом, чинним на день розрахунку;

(b) зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на вказані суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період невиконання цих платежів, плюс три відсоткових пункти.

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 10 лютого 2011 р. відповідно до п. п. 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Голова
П. Лоренцен
Секретар
К. Вестердік

casus.com.ua © 2012 ЮК'А